У Свято-Покровському соборі зберігаються такі святині: хрест з частиною древа чесного і животворчого Хреста Господнього; ковчег з часточками мощів преподобних отців Києво-Печерських (прп. Варлаама, ігумена Печерського, прп. Єфрема, єпископа Переяславського, прп. Миколи Святоші, князя Луцького, прп. Мойсея Угрина, прп. Онуфрія Мовчазного, прп. Іоана Посника, прп. Анастасія, диякона, прп. Тита, ієромонаха, прп. Ісакія, затворника); ковчег з часточками мощів святих Древньої Церкви (св. рівноап. Марії Магдалини, святої Моніки, матері свт. Августина Блаженного, святого мученика Євгена, святого мученика Костянтина, релікварій древніх святинь); ікона святого апостола Андрія Першозваного з часточкою його святих мощів; ікона святого великомученика Юрія Переможця з часточкою його святих мощів; ікона преподобного Амфілохія Почаївського з часточкою його святих мощів; ікона преподобного Меркурія Бригинського з часточкою його святих мощів; ікона святителя Феодосія Чернігівського з часткою його святих мощів.
Хрест з частиною древа чесного і животворчого Хреста Господнього
Після захоплення Єрусалиму у 70-му році імператором Титом все місто і зокрема гріб Господній і місце розп’яття було зруйноване і засипане. У 326 році імператор Костянтин Великий вирішив знайти втрачену святиню – Хрест Господній. Разом зі своєю матір’ю, царицею Єленою, він вирушив у похід на Святу Землю.
Розкопки було вирішено проводити поруч з Голгофою, так як в юдеїв був звичай закопувати знаряддя страти поруч з місцем її здійснення. І, дійсно, в землі знайшли три хрести, цвяхи і дошку, що була прибита над головою розп’ятого Спасителя. Але потрібно було віднайти істинний спасительний Хрест. У віднайденні Хреста цариці допомагав Єрусалимський Патріарх Макарій. До Патріарха привели смертельно хвору жінку, він підніс свою молитву до Бога і через доторкання до істинного Хреста жінка отримала зцілення. Побачивши таке чудо цариця забажала, щоби й інші люди отримали можливість побачити це Животворче Древо та поклонитися йому. Тому Патріарх Макарій став на підвищенні і почав воздвигати на всі сторони святий Хрест, а люди виголошували “Господи помилуй!”. І так із того часу це свято поступово увійшло до складу дванадцяти найбільших свят річного циклу.
Зараз частина Хреста Господнього спочиває в ковчезі у вівтарі грецького храму Воскресіння в Єрусалимі. Частичка Хреста Господнього також перебуває у Свято-Покровському соборі міста Києва.
Ковчег з часточками мощів преподобних отців Києво-Печерських
Кожен шматочок землі Києво-Печерської лаври — це історія, яка говорить про великі подвиги преподобних отців Києво-Печерських. Просто немає в нашій свідомості розуміння, де ми знаходимося, де ми живемо і як ми живемо. І якщо нічого не говорять історики, ми замовкаємо, то про цих святих людей кричатиме каміння, як сказав Христос.
У нашій країні початок чернечого життя було покладено саме в Києво-Печерській лаврі преподобним Антонієм, який викопав собі печеру для відокремленої молитви. Потім, у міру того як зростала кількість братії, преподобний Антоній викопав собі печеру трохи віддалік, для перебування в відокремленому служінні Господу. Тому в Лаврі є Дальні і Ближні печери. Ближніми печери називаються тому, що вони ближче розташовані до Успенського собору і ближче до Верхньої лаври.
Про подвиги і чудеса кожного преподобного можна говорити довго і багато. Саме тут зародилося життя земне, духовне для вічного Царства Небесного. І небо схилилося і під землею стало Царство Небесне в силі і правді Божественної істини. Історія кожного святого — це многотомник його життя в тисячолітньої історії.
У ковчезі Свято-Покровського собору зберігаються мощі таких святих Києво-Печерських: прп. Варлаама, ігумена Печерського, прп. Єфрема, єпископа Переяславського, прп. Миколи Святоші, князя Луцького, прп. Мойсея Угрина, прп. Онуфрія Мовчазного, прп. Іоана Посника, прп. Анастасія, диякона, прп. Тита, ієромонаха, прп. Ісакія, затворника.
Ковчег з часточками мощів святих Древньої Церкви
У відповідному ковчезі Свято-Покровського собору зберігаються мощі таких святих: святої рівноапостольної Марії Магдалини, мироносиці, святої Моніки, матері свт. Августина Блаженного, святого мученика Євгена, святого мученика Костянтина, релікварій древніх святинь.
Тропар рівноапостольній Марії Магдалині, глас 1:
Христа, що заради нас від Діви народився, / чесна Марія Магдалина наслідувала, / Його оправдання і закони зберігаючи. / Тому нині пам’ять твою святкуючи, / відпущення гріхів /твоїми молитвами приймаємо.
Кондак, глас 3:
Стоячи біля хреста Спасового / з багатьма іншими, преславна Маріє, / і Матері Господній співстраждаючи / і сльози проливаючи, / це у похвалу приносила, промовляючи: / що це за дивне чудо? / Той, Хто тримає все творіння, благозволив страждати; / слава владі Твоїй.
Моли Бога за нас, / свята рівноапостольна Маріє Магдалино, / бо ми щиро до тебе вдаємося, / скорої помічниці і молитвениці за душі наші.
Молитва:
О, свята мироносице і всехвальна рівноапостольна Христова ученице Маріє Магдалино! До тебе, як вірної і сильної за нас до Бога Заступниці, грішні і недостойні, нині старанно вдаємося і в смиренні сердець наших молимося.
Ти в житті своєму страшних підступів бісівських зазнала, але благодаттю Христовою від них визволилася, і нас молитвами твоїми від сітей бісівських визволи, щоб завжди у всьому житті нашому ділом, словом, думкою і таємними помислами сердець наших вірно послужили єдиному Святому Владиці Богу, як Йому ми обіцяли.
Ти понад всі блага земні найсолодшого Господа Ісуса полюбила і тому через все життя добре перейшла, Божественною наукою Його і благодаттю не тільки свою душу наситила, але і безліч людей від темряви язичницької до Христа дивного світла привела; це знаючи, просимо тебе: випроси нам у Христа Бога благодать, яка просвічує й освячує, щоб, нею осінені, досягли успіху у вірі та благочесті, в подвигах любові і самовідданості, щоб натхненно намагатися служити ближнім в їх потребах духовних і тілесних, пам’ятаючи приклад твого людинолюбства.
Ти, свята Маріє, бадьоро благодаттю Божою прожила життя на землі і мирно відійшла в обителі небесні, моли Христа Спаса, щоб молитвами твоїми зволив безперешкодно звершити мандрівку нашу в цій долині плачу і в мирі та покаянні скінчити життя наше, і так у святості на землі поживши, вічного блаженного життя на небесах сподобитися і там з тобою і всіма святими разом завжди восхвалимо Трійцю Нероздільну і оспіваємо Єдине Божество, Отця і Сина і Духа Всесвятого, на віки віків. Амінь.
Величання:
Величаємо тебе, / свята рівноапостольна Маріє Магдалино, / і шануємо святу пам’ять твою, / бо ти молиш за нас / Христа Бога нашого.
Ікона святого апостола Андрія Першозваного з часткою його святих мощів
Святий апостол Андрій Первозванний був родом з Віфсаїди Галілейської. Згодом він жив у Капернаумі, на березі Генісаретського озера разом з братом Симоном, займаючись рибним ловом. З юних років апостол Андрій відрізнявся молитовною налаштованістю до Бога.
Він не одружився, а став учнем святого пророка Іоанна Хрестителя, який сповістив про пришестя у світ Спасителя. Коли святий Іоанн Хреститель вказав на Йордані святим апостолам Андрію і Іоанну Богослову на Ісуса Христа, називаючи Його Агнцем Божим, вони негайно пішли за Господом.
Святий апостол Андрій став першим учнем Христа і першим, хто сповідав Його Месією, привівши до Христа свого старшого брата Симона, майбутнього апостола Петра.
Після Воскресіння і Вознесіння Христового, свідком якого також був святий апостол Андрій, він повернувся в Єрусалим. Тут у День П’ятидесятниці разом з іншими апостолами і Пресвятою Богородицею, апостол Андрій сповнився Духа Святого, як передбачив Сам Господь. З проповіддю Слова Божого святий апостол Андрій здійснив кілька подорожей, під час яких тричі повертався в Єрусалим. Він пройшов Малу Азію, Фракію, Македонію, Скіфію, Причорномор’я.
За переказами Грузинської Церкви, апостол Андрій проповідував разом з апостолом Симоном Кананітом в Абхазії, де апостол Симон прийняв мученицьку смерть. Вгору по Дніпру апостол Андрій піднявся до місця розташування майбутнього Києва, де, як оповідає преподобний Нестор Літописець, поставив хрест на київських горах, звернувшись до своїх учнів зі словами: «Чи Бачите гори ці? На цих горах засяє благодать Божа, буде велике місто, і Бог спорудить багато церков».
Просуваючись далі на північ, апостол Андрій дійшов до поселень слов’ян на місці майбутнього Новгорода і в нинішньому селі Грузино поставив свій жезл.
Звідси апостол Андрій через землі варягів пройшов Рим і знову повернувся у Фракію. Тут у невеликому селищі Візантії, майбутньому Константинополі, він заснував християнську Церкву, висвятивши в єпископа одного із сімдесяти апостолів Христових – Стахія.
На своєму шляху апостол Андрій переживав багато неприємностей від язичників. Його били, виганяли з міст, але Господь зберігав свого обранця і за його молитвами здійснював дивні чудеса. Останнім містом, куди прийшов святий апостол Андрій Первозванний, і де він прийняв мученицьку смерть в 62 році, було місто Патри. Тут по молитві апостола одужав важко хворий Сосій, знатний городянин. Від накладання апостольських рук зцілилася Максиміла, дружина правителя Патрского і його брат філософ Стратоклій.
Це спонукало жителів міста приймати від апостола Андрія святе хрещення, однак правитель міста консул Егеат залишався переконаним язичником. Святий апостол з любов’ю і смиренням звертався до його душі, прагнучи відкрити йому християнську таємницю вічного життя, чудотворну силу Святого Хреста Господнього. Розлючений Егеат наказав розіп’яти апостола.
З радістю прийняв святий Андрій Первозванний рішення правителя і піднявся на місце страти. Щоб продовжити муки апостола, Егеат наказав не прибивати рук і ніг його до хреста, а прив’язати їх.
За переказами, хрест, на якому був розп’ятий святий апостол Андрій Первозванний, мав форму літери «Х» і отримав назву «Андріївський хрест». Два дні апостол з хреста вчив присутніх навколо городян. Люди, які слухали його, всією душею співчували йому і вимагали зняти святого апостола з хреста. Злякавшись народного обурення, Егеат наказав припинити страту. Але святий апостол став молитися, щоб Господь удостоїв його хресної смерті. Як не намагалися воїни зняти апостола Андрія, але руки їх не слухалися.
Розп’ятий апостол, висловив хвалу Богові і промовив: «Господи, Ісусе Христе, прийми дух мій». Тоді яскраве сяйво Божественного світла освятило хрест і розіп’ятого на ньому мученика. Коли сяйво зникло, святий апостол Андрій Первозванний вже віддав свою душу Господеві. Максиміла, дружина правителя, зняла з хреста тіло апостола і з честю поховала його. Мученицька кончина апостола Андрія Первозванного була приблизно в 62 році.
У 357 році мощі святого апостола Андрія Первозванного були урочисто перенесені до Константинополя і покладені в храмі Святих Апостолів поряд з мощами святого апостола і євангеліста Луки і учня апостола Павла – апостола Тимофія.
Після взяття Константинополя хрестоносцями, у 1208 році мощі святого апостола Андрія були перевезені до Італії і поміщені в кафедральному храмі в Амальфі. За часів Папи Римського Пія II чесна глава святого апостола Андрія була перенесена в Рим і покладена в соборі святого апостола Петра.
Ікона святого великомученика Юрія Переможця з часткою його святих мощів
Великомученик Юрій був сином багатих і благочестивих батьків, які виховали його в християнській вірі. Народився він у місті Бейрут (в давнину – Беліт), біля підніжжя Ліванських гір.
Вступивши на військову службу, великомученик Юрій виділявся серед інших воїнів своїм розумом, хоробрістю, фізичною силою, військовою поставою та красою. Досягнувши незабаром звання тисяцького, Юрій став улюбленцем імператора Діоклетіана. Діоклетіан був талановитим правителем, але фанатичним прихильником римських богів. Поставивши собі за мету відродити в Римській імперії язичництво, що відмирало, він увійшов в історію, як один із найжорстокіших гонителів християн.
Почувши одного разу на суді нелюдський вирок про винищування християн, Юрій запалав співчуттям до них. Передбачаючи, що його теж очікують страждання, Юрій роздав своє майно бідним, відпустив на волю своїх рабів, прийшов до Діоклетіана і, оголосивши себе християнином, викрив його в жорстокості та несправедливості. Мова святого Юрія була сповнена сильних і переконливих заперечень проти імператорського наказу переслідувати християн.
Після безрезультатних умовлянь відректися від Христа імператор наказав піддати святого різним мукам. Святий Юрій був вкинений до в’язниці, де його поклали спиною на землю, ноги уклали в колодки, а на груди поклали важкий камінь. Але святий Юрій мужньо переносив страждання і прославляв Господа. Тоді мучителі Юрія почали ухитрятися в жорстокості. Вони били святого воловими жилами, колесували, кидали в негашене вапно, примушували бігти в чоботях з гострими цвяхами всередині. Святий мученик все терпляче переносив. Зрештою імператор наказав відрубати мечем голову святому. Так святий мученик відійшов до Христа в Нікомидії в 303 році.
Великомученика Юрія за мужність і за духовну перемогу над мучителями, які не змогли змусити його відмовитися від християнства, а також за чудодійну допомогу людям у небезпеці – називають ще Переможцем. Мощі святого Юрія Переможця поклали в палестинському місті Ліда, у храмі, що носить його ім’я, голова ж його зберігалася в Римі в храмі, теж присвяченому йому.
На іконах святий Юрій зображується сидячим на білому коні і вражаючим списом змія. Це зображення грунтується на переданні й належить до посмертних чудес святого великомученика Юрія. Розповідають, що недалеко від місця, де народився святий Юрій в місті Бейруті, в озері жив змій, який часто пожирав людей тієї місцевості. Що це був за звір – удав, крокодил чи велика ящірка – невідомо.
Забобонні люди тієї місцевості для вгамування люті змія почали регулярно за жеребом віддавати йому на поживу юнака або дівчину. Одного разу жереб випав на дочку правителя тієї місцевості. Її відвели до берега озера і прив’язали, де вона в жаху стала чекати появи змія.
Коли ж звір став наближатися до неї, раптом з’явився на білому коні світлий юнак, який списом вразив змія та врятував дівчину. Цей юнак був святий великомученик Юрій. Таким чудесним явищем він припинив знищення юнаків і дівчат в межах Бейрута і навернув до Христа мешканців тієї країни, які до цього були язичниками.
Святий великомученик Юрій Переможець вважається покровителем воїнства. Зображення Юрія Переможця на коні символізує перемогу над дияволом – «стародавнім змієм». Ще з часів Древньої Русі святий великомученик Юрій прославлявся, як один з найбільш шанованих святих.
Ікона преподобного Амфілохія Почаївського з часткою його святих мощів
Преподобний Амфілохій народився 27 листопада 1894 року в с. Мала Іловиця Шумського району Тернопільської області в багатодітній християнській сім’ї Варнави Головатюка і при хрещенні був названий Яковом, в честь Якова Персиянина.
Дитинство майбутнього подвижника пройшло в сільській тиші. В юнацькому віці його було призвано в царську армію. Під час Першої Світової війни служив в стрілецькому полку в м. Луцька. Після поранення потрапляє до німецького полону, де три роки працює у фермера в альпійському місті Трієст. В 1919 році тікає із полону і повертається на рідну землю.
Ще в юні роки майбутній подвижник успадкував від батька лікарські навики і в цей час у ньому в повній мірі виявляється талант костоправа.
В 1925 році Яків вступає на вузький і тернистий шлях спасіння і стає насельником Почаївської Лаври. Молодий інок із смиренням виконує покладені на нього обов’язки, не перестаючи думати про сенс життя та призначення людини.
Перебуваючи в подвизі посту і молитви, ревний послушник без всіляких труднощів проходить всі етапи монашеських випробувань і удостоюється постригу в мантію із нареченням імені Йосиф.
В скорому часі отця Йосифа рукопокладають у священичий сан, що дає йому змогу ще більш наполегливо трудитися на славу Божу і спасіння власної душі.
Намагаючись допомагати людям, котрі постійно приходили із своїми хворобами, отець Йосиф разом із ієромонахом Іринархом оселяється у невеликому будинку на монастирському кладовищі, де проводить більше 20 років. Особливе визнання йому приносить дивовижний дар вправляти вивихи, лікувати переломи та знімати біль у суглобах. Лікування, котре в той час було надзвичайно дороге, він проводить абсолютно безкоштовно.
Лікарі відзначали дивовижну здатність монаха точно вказувати місця переломів без допомоги рентген знімків. Ця ознака засвідчувала про наявність у отця Йосифа дару прозорливості.
Так як йому вдавалося зцілювати тих, від кого відмовилися медики, лікарі почали вимагати у священноначалія заборонити отцю Йосифу приймати хворих. Та незважаючи на це, подвижник продовжував надавати благодатну допомогу тим, хто її потребував, наслідуючи Євангельські заповіді любові і милосердя.
В цей час у старця відкривається ще один дар Божий: за його молитвами виганялися нечисті духи.
Отець Йосиф не мав ніякого страху перед тогочасною владою. Не боячись нікого, крім Бога, в критичний час він сміливо відстояв Троїцький собор. Восени 1962 року, повернувшись в обитель після відвідини дівчини, котра зламала руку у м. Броди, послушник Лаври повідомив, що міліція забрала ключі від Троїцького собору. Старець негайно пішов до храму, біля котрого зібралося багато людей. Він впевнено підійшов до начальника міліції і вирвав у нього з рук зв’язку соборних ключів. Потім отець Йосиф підійшов до молодого намісника Лаври і повернув йому ключі із словами: «Тримай і нікому не віддавай!».
В скорому часі за це його заарештували і відправили у психіатричну лікарню с. Буданів. Благочинний Лаври, котрого змусили допомогти затримати старця, привів міліцію до келії преподобного. Подвижник, знаючи, що на нього чекає, смиренно відкрив двері. Шість міліціонерів накинулися на одного беззахисного старого монаха, кинули його на підлогу, зв’язали, закрили рот рушником і потягнули до машини.
В лікарні отця Йосифа постригли і побрили, а потім наказали зняти хрест, проте він відмовився. Тої ж ночі санітари зірвали з нього хрест і повели нагим у кімнату душевнохворих. Коли старець зайшов у палату у котрій було близько 40 хворих, котрі спали, біси заговорили до нього із сонних пацієнтів: «Для чого ти сюди прийшов? Тут не монастир!», – на це він їм відповів: «Ви самі мене сюди привели». Йому вводили ліки від яких розпухало все тіло і тріскала шкіра на тілі.
Через три місяці перебування у лікарні, у палату зайшов санітар, приніс халат і тапочки, та наказав старцю одягтись та йти у кабінет головного лікаря. Там були і інші лікарі, котрі запитали чи він може лікувати їхніх пацієнтів. Отець Йосиф відповів, що може, але для цього йому потрібно поїхати в монастир, щоб привезти Святе Євангеліє, Хрест та облачення, щоб він міг служити водосвятний молебень. І ще додав, що через 2 тижні жодного хворого не залишиться (а хворих було більше 500 чоловік).
Проте лікарі заперечили йому, щоб він лікував без молебнів. Старець сказав, що це неможливо, адже коли солдат йде у бій йому дають зброю (гвинтівку, патрони, гранати). «Наша зброя – Святий Хрест, Святе Євангеліє і Свята вода!», – закінчив отець Йосип.
Його знову відвели до палати, де він продовжував нести свій мученицький хрест.
Всі, хто знав старця, не переставали перейматися про його звільнення. Дійшло до того, що люди звернулися у Москву. Коли про перебування отця Йосифа в психіатричній лікарні дізналася Світлана Аллилуєва (дочка Сталіна), котру свого часу зцілив майбутній подвижник, вона приклала всіх зусиль, щоб звільнити його і мала намір забрати з собою. Проте, не отримавши згоди, домовилася із племінником отця Йосифа, щоби той його забрав до себе. Незважаючи на спротив влади, їй вдалося це зробити.
На жаль, повернення до Лаври вже було неможливим і він на деякий час оселився у родичів.
Милістю Божою, Господь укріпив подвижника, і він ще багато років служив людям, отримавши від Господа благодатні дари прозорливості і зцілення, котрі всіляко приховував. В цей час старець вже був пострижений в схиму з іменем Амфілохій.
Своїм хворим він пояснював істинні причин їх тяжких хвороб. Він закликав їх не зрікатися Православної віри та виконувати строгі правила посту у середу та п’ятницю, адже рід цей виганяється лише постом і молитвою (Мф. 14, 21).
1 січня 1971 року старець відійшов до Господа. Після цього на його могилі почали відбуватися чудеса і зцілення, котрі не припиняються до сьогодні.
12 травня 2002 року схиігумен Амфілохій урочисто канонізований як преподобний Амфілохій Почаївський.
Отець Йосиф постійно приймав та лікував всіх, хто до нього приходив, незалежно від національності та віросповідання. Був патріотом Української держави, зокрема лікував воїнів УПА. Хотів відкрити на території Лаври друкарню.
Молитва до преподобного отця нашого Амфілохія Почаївського
О, всеблаженний отче наш Амфілохію, земний ангеле й небесна людино! Припадаємо до тебе з вірою й любовю і молимося тобі старанно: яви нам, смиренним і грішним, святе своє заступництво: бо через гріхи наші не маємо сміливості просити за потреби свої Господа і Владику нашого, але тебе, молитвеника благоприємного до Нього, маємо і просимо тебе з великою старанністю: випроси нам зі скарбниці Його благі дари для душ і тіл наших: віру правдиву, любов до всіх нелицемірну, у стражданнях терпеливість, тяжко хворим від недугів уздоровлення, тим, хто під тягарем скорбот і напастей падають, і в житті своєму впали у відчай, молитвами твоїми отримати скоре полегшення і визволення.
Тропар прп. Амфілохію Почаївському, гл. 4:
За стражденних людей полум’яний молитвеннику, постом, боротьбою із спокусами, молитвами, ділами милосердя, любов Цариці Небесної отримав ти. Істинної віри вежею неприступною був і православ’я великим світилом, важкохворим швидкий помічнику і безкорисливий цілителю, полчищ демонських безстрашний гонителю, у подвигах самого подвигозасновника Христа і усіх святих наслідувачу, в честь Святої Трійці трьох імен носителю: Яків, Йосиф і отче Амфілохію, моли Всемилостивого Бога нехай очистить серця, вражені гріхом і твоїм заступництвом спасе душі наші.
Кондак, гл.8:
Любов’ю до Святої Трійці, Божої Матері і до всіх святих від юності запалився єси, тим благочесним подвигом монаха, просвітера і схиігумена угодив єси, Почаївську обитель твоїми молитвами і сорокарічним життям у ній прикрасив єси; християн нашого часу, постійним наспівуванням: «З нами Бог!», «Ті, що у Христа хрестилися, у Христа зодягнулися» - укріпив єси. За безбоязну проповідь, безремственне несення хреста і милосердя до ближніх Христос дарами чудес, прозрінь і зцілень збагатив тебе. Тими дарами Єдиному Богу, а не ідолам і мамоні послужив єси. Усіх, хто шанує з любов'ю святую пам'ять твою, поминай перед Престолом Вседержителя, преподобний отче наш Амфілохію.
Величання
Ублажаємо тебе, преподобний отче наш Амфілохію, і шануємо святую пам’ять твою, наставнику монахів і співрозмовнику ангелів.
Ікона преподобного Меркурія Бригинського, Чернігівського з часткою його святих мощів
Майбутній ігумен Меркурій, прикраса землі Української та її слава, народився у 1870 році і одержав при хрещенні ім’я Максим. Батьки преподобного походили із благочестивих селян та проживали у с. Щаснівка Бобровицького району Чернігівської області. Відомо, що батька святого звали Матвієм. В с. Щаснівка у праці, навчанні та молитві пройшли дитячі та юнацькі роки майбутнього святого. Він не мислив себе без Бога і з ранніх літ мріяв про монашество.
У зрілому віці, усвідомивши сенс людського буття, пізнавши Бога та полюбивши красу Церкви, преподобний направився до Києво-Печерської Лаври, де молився та виконував покладені на нього послухи. Серце святого було переповнене любов’ю до обителі — Святої Лаври. Як говорить псалмоспівець Давид: Припала душа моя до Тебе, і правиця Твоя підтримує мене (Пс. 62, 9). Так і душа преподобного припала до Господа. За велику ревність до молитви, доброту, любов, працелюбство Максима зарахували до братії Києво-Печерської Лаври та постригли в ченці з іменем Меркурій, на честь преподобного Меркурія, посника Печерського, в Дальніх печерах, пам'ять 24 листопада (7 грудня за новим стилем). Незабаром монаха Меркурія було рукоположено в сан ієродиякона, а пізніше він прийняв сан ієромонаха.
Життєвий шлях святого у монастирі був шляхом бездоганного послуху, повного відречення своєї волі, мужньої перемоги спокус і скорбот. Такий великий досвід і праця над собою не дали майбутньому ігумену зламатися у страшні часи гоніння на Церкву Христову в ХХ столітті, не дали зректися того, до чого покликав його Пастиреначальник Христос, не дали загинути душі преподобного та тим душам, яких духовно окормляв отець Меркурій в Лаврі, а пізніше і на приході у с. Бригинцях.
Після жовтневого перевороту для Церкви, монастирів та, зокрема, монахів почались важкі часи. У 1926 році Києво-Печерську Лавру нові власті “признали” історико-культурним державним заповідником і вирішили “колишню святиню” перетворити у “Всеукраїнське музейне містечко”. Було ізольовано монахів разом з церковною общиною, а пізніше і витіснено її новоствореним музеєм. До 1930 року монастир було повністю ліквідовано. Частина братії була вивезена за сотні кілометрів від Києва і розстріляна, інші були ув’язнені, або ж заслані, а сама Лавра була пограбованою, розореною та збезчещеною. Вигнанцем з улюбленої обителі став і ієромонах Меркурій, який багато перетерпів скорбот, бачив руйнування великої Православної святині, що століттями залишалася оплотом віри, кораблем спасіння, дороговказом до Небесного Царства. Але за час перебування в Лаврі преподобний Меркурій настільки духовно зріс, що його не лякали труднощі, які виникли на його шляху. У всьому він бачив провидіння Боже і завжди у всьому покладався на волю Божу.
Болісно було святому бачити руйнування рідного монастиря під час Другої Світової Війни. Ще важче сімдесятилітньому старцю було пережити руйнування 3 листопада 1941 року Свято-Успенського Лаврського собору. В ці страшні часи воєнного лихоліття, наприкінці 1942 року, преподобного отця Меркурія направили на парафію у Бригинці, сусіднє від рідної Щаснівки село.
І знову, як і у монастирі, та і по цілій Україні – розруха, знову пустота та спраглі душі віруючих людей, які чекали слова правди, істини і любові, люди, які не мислили свого земного життя без Церкви, люди, які терпіли багато випробувань, але залишались вірними Господу. Таку картину побачив святий старець Меркурій, коли прибув до Бригинців. Втішало одне: тут живуть люди, які горять любов’ю до Бога.
На Бригинецькому кладовищі раніше була гарна дерев’яна церква, але радянська влада її закрила. Згодом у церкві було відкрито швейну майстерню. Та “непокірні” люди не тільки не хотіли там працювати , але й не хотіли замовляти там одягу. Храм радянська влада наказала зруйнувати. Доля тисяч Українських храмів не оминула і Бригинецького. Преподобний застав вже тільки руїни колись прекрасного храму.
Після приходу на Бригинецьку парафію о. Меркурій деякий час проводив богослужіння в однієї парафіянки вдома, але завжди всім повторював, що так довго тривати не може. І так довго не тривало, бо всі свої старечі сили преподобний віддавав для того, щоб на місці колишнього храму стояв новий. Незважаючи на всі перешкоди, з Божою допомогою батюшка з прихожанами збудували невелику церковцю. Отець Меркурій дуже радів з того, що постав новий, хоч і не такий величний, але все ж таки прекрасний і затишний храм. В страшні воєнні та повоєнні роки, коли було зруйновано, спалено, знищено багато святинь, у Бригинцях молитвами та стараннями преподобного будувалася святиня. Святий престіл для храму отець Меркурій змайстрував своїми руками. У 1946 році церква на честь Пресвятої Тройці була освячена та відкрита для прихожан. Храм та престіл збереглися до сьогоднішнього дня.
Сільська влада не могла змиритись з тим, що у них діє релігійна громада, не могли змиритись, що відкрито храм і люди потоком ідуть до батюшки за порадами, молитвами та зціленнями від недуг, а старець приймав усіх, будучи для “всіх усім”. Всі хто хоч раз зустрічалися з о. Меркурієм довго його пам’ятали, його очі випромінювали благодать, сяючи радістю та любов’ю до ближніх.
Через своє ревне служіння Богу та молитовну допомогу людям батюшка не раз терпів багато скорбот. До сьогоднішнього дня люди передають із уст в уста чудесне порятування отця Меркурія від вірної смерті. Сільський голова з двома енкаведистами вивели батюшку до скирди в поле, щоби вчинити над ним розправу. Отець Меркурій молився і готувався до переходу у вічність, коли поступив наказ «вогонь!».. Але зброя дала відсіч, те ж саме трапилось і вдруге. Тоді кати вирішили відпустити святого, думаючи, що коли він йтиме вистрілять йому в спину. Але воля Божа була іншою, і втретє сталося так, як і два перших рази. Преподобний залишився неушкодженим, посоромивши диявола та безбожну владу, яка вважала, що де сила – там і правда. Старець знав, що правда тільки в Бозі, тому тільки сказав: «Цього разу не прийшлося вмерти».
У березні 1949 року отець Меркурій був нагороджений Патріаршою Грамотою в якій сказано: «Благословення за усердні труди на славу святої Церкви», підписаною Святійшим Патріархом Олексієм, а на початку п’ятдесятих років ієромонах Чернігівської єпархії Меркурій був возведений у сан ігумена.
Преподобний Меркурій подвизався на Бригинецькій парафії до 1956 року, будучи ревним служителем Церкви Христової. Проводячи дні свого життя в постійній боротьбі, подвигах, постах і молитвах, батюшка одержав від Бога дар зцілення, і багатьом людям допомагав чим тільки міг. Святий все робив зі смиренням і простотою, нічого не робив з користю для себе. Його серце було простим, а не двояким і нечесним; добрим, а не лукавим. Отець Меркурій жив, маючи в душі мир і добрі стосунки з всіма людьми, з усім творінням. Про це свідчать колишні парафіяни, які запам’ятали отця Меркурія, як доброго і милосердного пастиря, що готовий був душу свою положити за свою паству. До сьогоднішнього дня людей, які за життя мали можливість бачити та спілкуватися з преподобним залишилось не так вже й багато, але їхні діти, внуки і правнуки, зберігають передання своїх батьків та й самі мають змогу відчувати на собі благодатні молитви святого старця перед Престолом Божим.
Проживши Богоугодно 86 років від народження, 7 листопада 1956 року преподобний отець Меркурій відійшов з миром до Небесних Божих осель. Поховали батюшку біля вівтаря ним збудованого Свято-Троїцького храму, у якому він прослужив 10 років, на Бригинецькому кладовищі.
Рішенням Священного Синоду від 21 жовтня 2011 року преподобний ігумен Меркурій Бригинський був причислений до лику святих місцевого шанування.
Урочисте прославлення преподобного Меркурія Бригинського відбулося 7 грудня 2011 року в кафедральному соборі святої великомучениці Катерини м.Чернігова.
У жовтні 2012 року преподобного Меркурія Бригинського визнали загальноцерковним святим.
Молитва до преподобного отця нашого Меркурія Бригинського
О, преподобний і богоносний отче наш Меркурію, великий подвижнику Бригинський і Чернігівський чудотворцю, всім, хто з молитвою припадає до тебе, скоропослушний помічнику! Все життя своє Отця, Сина і Святого Духа ти славив та був сповнений любов’ю до Бога і людей. Хреста свого взявши, ти послідував за Христом, тому і багато скорбот перетерпів, та віру зберіг і диявола посоромив. Любов’ю своєю і лагідністю багатьох людей ти до Бога привів, а всі, хто зверталися до тебе за допомогою, не відходили без нічого і непочутими. Великий дар лікування маючи, допомагав ти, найперше, душу зцілити, а потім і тілесну недугу вгамувати. Перейшовши від трудів земних до небесних осель, не залишив нас, а ще більше виявляєш до нас свою любов, якою обдарував тебе Господь ще від народження твого. Маючи велику сміливість до Христа Спасителя нашого, Його щиро благай, щоб спастися нам, бо віримо, що, за молитвами до тебе, будуть вислухані всі наші благання і збереже нас Господь у всякій непорочності та чистоті.
Ікона святителя Феодосія Чернігівського з часткою його святих мощів
Святитель Феодосій, архієпископ Чернігівський відомий також як святитель Феодосій Углицький. Походив із старого українського шляхетського роду Полоницьких-Углицьких. Його батько Микита був священиком. Святитель народився на початку 30-х років XVII ст. на Поділлі. Його світське ім’я невідоме. Навчався в Київській колегії. Тоді прийняв чернецтво в Києво-Печерському монастирі під ім’ям Феодосія на честь преподобного Феодосія, ігумена Печерського.
Згодом (біля 1658 р.) був висвячений в ієродиякони й служив у Софійському соборі в Києві. Шукаючи спокійного місця, де міг би віддаватися тільки служінню Богові й звершувати чернечі подвиги, святитель Феодосій перебував три роки в Крупицькому монастирі біля Батурина, де його було висвячено на ієромонаха. З 1662 р., упродовж двох років, був ігуменом Онуфрієвського монастиря в Корсуні на Київщині, а з 1664 до 1688 р. — ігуменом відомого Видубицького монастиря під Києвом.
У 1688 р. на бажання Чернігівського архієпископа Лазаря Барановича ігумен Феодосій був переведений настоятелем Чернігівського Єлецького монастиря й возведений у сан архімандрита. Маючи майже дев’яносто років, архієпископ Лазар Баранович не міг уже керувати єпархією й виконувати архіпастирські обов’язки, а тому запропонував архімандриту Феодосію Углицькому допомагати йому.
В 1692 р. на пропозицію архієпископа Лазаря в Чернігові відбувся собор, участь у якому взяли гетьман Іван Мазепа, представники духовенства й мирян Чернігівської єпархії. На соборі одноголосно архімандрит Феодосій був обраний єпископом. Цим Лазар Баранович хотів узаконити святителя Феодосія як свого помічника й наступника. В цей час це не було легкою справою, бо єпископів — вікаріїв тоді в Україні не було.
Упродовж року єпископ Феодосій керував Чернігівською єпархією від імені престарілого архієпископа Лазаря Барановича й після його смерті 3 вересня 1693 р. став повноправним Чернігівським архієпископом. На цій кафедрі виявив себе як архіпастир, який дбав про своє духовенство й паству. Він був у добрих відносинах із гетьманом Іваном Мазепою. Будував церкви, закладав монастирі й особливо опікувався чернігівською друкарнею при Іллінському монастирі.
Святитель Феодосій керував Чернігівською єпархією усього три з половиною роки. Упокоївся 5 лютого 1696 р. Біля його мощей відбувалися чудеса, тому було порушено питання про канонізацію святителя Феодосія, яка була проведена у вересні 1896 р. Тоді мощі переклали в новий кипарисовий гроб і срібну раку, яку урочисто поставили в Спасо-Преображенському соборі в Чернігові.
З приходом безбожницької більшовицької влади мощі святителя були втрачені. Як відомо із архівних документів у листопаді 1921 р. представники радянської атеїстичної комісії, що перевіряли нетлінність мощей, розламали срібну раку святителя вагою 10 пудів, і у 4 ящиках його мощі відправили до Москви, після чого їхня подальша доля невідома. З огляду на це, ікона святителя Феодосія Чернігівського з часткою його святих мощів, що зберігається у Свято-Покровському соборі, є дуже шанованою.