Для багатьох із нас підтвердженням істинності віри дуже часто є наявність чудес. Та й саме Євангеліє переповнене чудесними явищами. Проте у випадку Христа чуда ніколи не були самоціллю, а лише допоміжним засобом для досягнення більшої мети пов’язаної з наверненням і преображенням життя тієї чи іншої людини, якої торкнулася цілюща рука Господня.
Сьогоднішня євангельська розповідь демонструє нам масштабність любові Божої, що вилилася у насиченні багатотисячного натовпу. Але Бог ніколи не чинить по відношенню до нас якихось механічних дій, які б не передбачала активної участі самої людини, тому на прохання апостолів відпустити народ по домівках, Господь заперечує пропозицією їм самим дати необхідне. Це заклик не лише для апостолів, але й до нас. Як часто ми бачачи страждання чи нужду ближнього обмежуємося лише співчутливим словом чи заспокійливим жестом у той час, коли Христос вимагає від нас «все, що маємо, віддати». Певна річ, що ми не готові до такого великого жесту, тому Бог, знаючи поверхневість і нестійкість нашої віри, просить позбутися хоча б того надлишку, який заважає здобувати свободу і стає перепоною на шляху до зустрічі з Богом.
Можливо це і є шлях до вирішення усіх наших соціальних проблем (голод, бідність, безробіття тощо), а заразом і альтернатива для вдосконалення у науці любові, що вчить нас майбутнього стану у Царстві Божому.
Хай кожен з нас переосмислить, що у нашому житті є лишнім і некорисним і навчиться давати від Імені Божого усім, хто має таку потребу.